Колись, як п’ятдесят людині
Колись, як п’ятдесят людині,
То нам здавалось так багато!
А от і нам піввіку нині
Постукало тихенько в хату.
Піввіку — 50! Це ж треба!
А я тих літ не помічаю!
Мене ще кличе синє небо,
Душа, як в юності, співає!
І не змінилося нічого,
Хоч сивина вже є, я знаю.
Та серед гаю весняного
Я вічну радість відчуваю.
І кольорові сни дивлюся,
Душа кудись летіти хоче.
Від щастя плачу і сміюся
І в старість вірю неохоче.
А п’ятдесят прийшли до хати
І стали просто на порозі.
І це вже осінь, що й казати...
Дивись, уже й зима в дорозі...
І хоч-не-хоч, а йдеш приймати.
І хоч душа твоя співає,
А осінь йде собі до хати
І листя років облітає.
Бо на Землі ніщо не вічне
І відлік час повинен мати.
Та тільки серце поетичне
Не може літ підрахувати.
А роки шквалом налетіли.
І, ніби, п’ятдесят — не з нами!
А як би в юність ми хотіли
Пройти колишніми стежками!
Та лише пам’ять повертає
У молоді та юні роки.
Душа в минулому літає,
А ми в майбутнє робим кроки.
Будь терпеливішим, будь ласка,
Прийдешнє, що на нас чекає.
Ми знаємо, життя — не казка,
Та молодість того не знає...