Кому потрібна я така, кому?
Не знаю я… Звичайно, вже нікому.
Та я себе словами пригорну —
Живу не як усі, а по-другому.
Ну, щоб комфортно й радісно було
Мені самій, а інші — хто як хоче...
І враз якось від серця відлягло.
І ось тихесенько верба шепоче.
І щось виспівує, шумить мені зело —
Це душу підбадьорює й лоскоче,
Щоб я сприймала радість і тепло,
Почула, як струмок в траві воркоче.
І, як співають дивно небеса,
У час грози і як дощі проллються.
Щоб бачила, яка довкіл краса,
Як ластівки стрілою в небі в’ються,
Як квітне поле і шумлять ліси…
Про це у віршах мушу розказати.
А як пташині чую голоси,
То і самій аж хочеться співати…
Усе це рідне й дороге мені,
А хтось не вміє бачити і чути…
І носить в серці він думки сумні,
Не можу я цього ніяк збагнути.
Бо в світі стільки різної краси
І я живу в ній радісно й натхненно.
Природи чую світлі голоси
І відчуваю в ній політ щоденно.
Ну, не така, як всі… Така, як є…
І не потрібна, мабуть, геть нікому.
Але в душі несу я щось своє
Й живу не як усі, а по-другому.
І я щаслива — радісно живу!
Я бачу казку, соловейка чую,
У мріях в синь небес пливу
І добрі вірші людям я дарую.