Любов буває і сліпа, й свята,
Та кров у тілі просто закипає.
Хто ж не любив у молоді літа?
Хто почуття того не пам’ятає?
Любов когось аж до небес несе,
Когось вона у полум’я кидає.
Стає в житті по-іншому усе,
Бо серце рветься, а душа палає.
Людина здатна на такі діла,
Що в інший час і не змогла б зробити.
А від любові — до вершин дійшла,
Могла б великі подвиги звершити.
Любов — найвище в світі почуття,
У ній політ є і найбільша сила.
А без любові то хіба життя?
Людина без любові геть безкрила…
Любов, немов багаття уночі,
Іскрить, палахкотить, летить до неба.
З любов’ю в серці по путі йдучи —
Нічого більше у житті й не треба.
Але нічого вічного нема,
Час пролітає і любов минає.
Тож після літа — осінь і зима…
Любов в тепло людське переростає.
І просто дуже хочеться тоді
У затишку за чаєм посидіти,
Згадати часом роки молоді,
Та й просто так удвох погомоніти…
Час пролетів, неначе мить одна.
І от життя, вважай, уже прожите…
І щастя, й горе — випите до дна,
І фінішна пряма тепер відкрита…
Лиш спогади, мов сонця промінці,
Нам гріють душу чарами своїми.
Ми за столом удвох, рука в руці
І душі в нас лишились молодими.