Так хочеться писати про красу,
Про чарівні і дивовижні миті,
Збивати на траві дзвінку росу,
Біленьку хмарку бачити в блакиті,
Щоб всюди квіти і пташок пісні,
І повний місяць, й дивовижна тиша.
А дні тепленькі, сонячні, ясні,
І вітерець легенький ледве дише…
Але пишу я зараз про війну,
Вона на нас ракети посилає,
І сіє горе нам, біду страшну
Та смерть повсюди на людей чигає.
Така реальність, хоч уже й весна
Усе квітками різними прибрала.
Але у нас війна, страшна війна,
Вона з землею нам міста зрівняла.
Краси не бачимо ми за слізьми,
Душа від горя в темноту попала…
Хоронимо всі найдорожчих ми,
Й надія на хороше все пропала…
Росія люта знищує усе
І всіх, щоб України тут не стало.
Вона руїни й смерть кругом несе,
Щоб українці всі нараз пропали…
Вона в усі віки така була,
В тридцяті роки голодом морила…
Несла нам ціле море горя й зла,
З землі рідненької в Сибір гонила…
А зараз от війною вже пішла,
Щоб знищити, залишити руїни…
Немає у її душі тепла,
Не стане і Росії, як країни.
Ми переможемо, і щоб там не було,
Усе здолаємо, бо правда з нами.
В душі в нас Бог, добро й тепло.
Ми справимось із цими ворогами!