Буває ж так… Живеш собі, живеш…
«Аби не гірше!» — з усміхом гукаєш.
Щось за основу у житті береш,
А як погано жити, ще не знаєш.
І от війна, біда з усіх кінців,
Вона змітає все, куди не глянеш…
Вбиває діток, не лише бійців,
І з болем в грудях ти тоді зітхаєш…
І думаєш, як добре нам жилось,
Був мир і спокій, як ми всі сміялись!
Усім прекрасно мріялось, й моглось,
За творчість і науку всі ми брались…
Ми про війну читали у книжках,
Але це якось нас не стосувалось.
Та вмить відчули ми смертельний жах —
Війна до нас у хату увірвалась…
Вбиває всіх і нищить все підряд.
Руйнує, що роками наживалось…
Рашистський розривається снаряд
Й чиєсь життя миттєво обірвалось…
І страх в дітей, що вам не передать,
А сліз нема, лиш біль пекучий в грудях…
Вбивають всіх рашисти і громлять,
А потім їздять танками по людях…
Тут горе розрослося вглиб і вшир,
І в кожнім серці відізвалось болем…
Ми всі стояли й стоїмо за мир,
Щоб жайворонок нам співав над полем…