Ми у житті війну не обирали,
Та й про війну в нас думки не було.
Ми вчилися і мріяли, кохали
Та дарували всім своє тепло.
Ми хлібом-сіллю друзів зустрічали,
Завжди у гості в вишиванках йшли.
Нічого людям ми не шкодували,
До всіх навколо добрими були.
Любов несли до кожної людини,
Свою повагу і душі тепло.
Та турбувались завжди щохвилини,
Щоб поруч з нами добре всім було.
Ми мрійники зі щедрою душею,
І думали, що всі такі, як ми.
Ми йшли у світ із піснею своєю,
Й не думали, що вмиємось слізьми,
Та злі сусіди, воріженькі люті,
Нам заздрили завжди, в усі віки.
Вони у рабство, в зло своє закуті,
Про нас у світ несли страшні плітки.
І от тепер набігли вже війною,
Бо заздрість їхня через край пішла.
Зайшли нахабно чорною ордою…
О! Скільки ж в серці треба мати зла!
Щоб убивати, діток ґвалтувати,
Щоб зносити усе з лиця Землі,
Чарівні села і міста змітати,
І залишати все у чорній млі…
Та йде війна і ворог не стихає,
Він лізе далі, щоб забрати все!
Він наше щастя і любов вбиває,
Натомість ненависть сюди несе.
Ми ж стоїмо допоки є в нас сили,
На нас одного — їхня сотня є.
Та не здолати нас, щоб не робили!
Ми стоїмо за рідне, за своє…