Я рятувалась від цькування, як уміла,
Свою старалась мати правоту.
Словами захищалась, то ревіла,
Знайти хотіла істину просту.
Не розуміла, як таке можливо?
Нікому ж не робила бід і зла…
В книжках шукала відповіді й дива,
У казку вірила, наївною була.
А іноді, бувало, й лупцювала,
Бо вже терпіти більше не могла.
А потім плакала, сама себе картала,
Отак себе по-різному вела.
А підросла, то добре зрозуміла,
Що друзів мало в цьому світі є.
Мету собі поставити зуміла,
Бо у житті з нас — кожному своє.
Тому училась, до мети летіла,
І набирала власну висоту.
Та доброту й любов в душі ростила,
І мудрість вічну, людяність просту.
Хоч дуже важко іноді жилося,
Та я свій вік достойно прожила.
Було нелегко, та мені вдалося,
Я, головне, людиною була.