Навколо глянеш, ніби все, як треба…
Краса казкова і усе цвіте,
То зоряне, а то блакитне небо,
Усе знайоме гарне і просте…
Та щось не так… Не ті вже стали люди,
Фашист московський в нас веде війну,
Людей вбиває, нищить все і всюди,
Розстрілює нам доленьку ясну…
А ми жили й нікого не чіпали,
Лиш хлібом засівали всі поля,
Людей ми короваєм зустрічали,
Бо щирі ми, як матінка земля…
Приходили усім на допомогу,
З гостинцями до всіх ми радо йшли.
Добром встеляли ми свою дорогу
І до народів добрими були…
Та от сусіди заздрістю зайшлися,
Не до вподоби їм таке життя.
Вони в своїм житті не відбулися,
Не вміють жити люди до пуття.
Свої гріхи не можуть подолати,
А в них живуть і заздрість їх трясе.
І їм за радість красти, воювати,
Та руйнувати, знищувати все.
За що воюють? А ніхто не знає,
Але за зло не мають каяття.
Хоч майже кожен в пеклі помирає,
Та кращого не знає він життя.