Війна страшна, та що й казати.
Вже так не буде, як колись було…
Не буде мати діток пригортати,
Їм віддавати ніжність і тепло.
Немає мами, вмить її не стало —
Водички вийшла дітям принести.
Ракетою будинок розірвало…
Не встигла мама в укриття зайти…
Кричали діти, страшно голосили,
Бо як без мами? Сироти вони…
Вони ж малі, у них нема ще сили…
Тепер вона прийде до них у сни.
А інша мати діток дожидає,
Вони усі на фронті, на війні…
Сивіє з болю і душа страждає,
Бо не пригорне доньку і синів…
За що ця кара? Як нам далі жити?
Чого Росія почала це зло?
Ми мріяли творити, в мирі жити,
Та вже не буде, як колись було.
В містах-руїнах вітер плаче, виє…
Тут щастя розстріляли на льоту.
В містах жило кохання, світла мрія,
Всі вірили в надію, в доброту…
Та не лишилось тут уже нічого,
В дворах могили, а хрестів нема…
Навіщо ця війна? Скажіть, для чого
В містах красивих горе і пітьма?…