Хоч українське, може, й не найкраще,
Та — найрідніше й завжди так було.
Так і повинно бути, не інакше,
Воно дарує спомин і тепло.
І як магнітом тягне нас до себе,
Та повертає на свої стежки.
Бо серцю наймиліше рідне небо,
Квітучий луг, малесенькі річки,
Калини кущ розлогий коло хати,
Густі та кучеряві спориші…
Бо там дитинство, милі мама й тато,
То ж забувати світле не спіши.
А збережи все українське, рідне,
Що проглядає із душі в світи.
Весну і осінь, літечко погідне,
Щоб легше по стежках було іти.
Хоч, кажуть, не найкраще… Ні! Даруйте!
Найкраще, рідне, світле і святе!
То ж бережіть в своїй душі, шануйте
Та пам’ятайте завжди і про те,
Що від людей у світі все ведеться,
Яка культура в них, слова, діла…
Відстоюйте своє, як доведеться,
Щоб добра слава в світ про нас ішла.