Колись усе ж закінчиться війна,
Але числа того ніхто не знає.
А поки що гуде й реве вона.
На нас ракети ворог посилає.
І вибухи лунають у дворі,
І вже будинків чарівних — немає.
На небі чорні хмари угорі
І сонце поміж них не проглядає.
І якось сумно й боляче мені,
Бо ж так хотілось нам спокійно жити.
А не вмирати на страшній війні,
А лиш учитися, творити і любити,
І пізнавати світ ясний, красу,
Летіти вільно в неосяжні далі.
А от тепер я в серці сум несу,
А спроби всі відволіктись — невдалі.
Бо кожна мить нагадує про те,
Що йде війна і гинуть добрі люди.
Число загиблих все росте й росте…
Й ніхто не знає, що там далі буде.
Не дай нам, Бог, програти в цій війні,
Нам гірше смерті буде ця поразка…
Ми добре знаєм наслідки сумні,
Не раз для нас була в житті підказка…
Це геноцид, голодомор, бої
І рабство, праця чорна підневільна,
Та виселення з хат в чужі краї,
І люта смерть жорстока і повільна.
Тому для нас остання ця війна
Або ми виграєм і будем вільно жити,
Або нас жде історія сумна
І воля нам не буде серце гріти.