У Космосі Земля, немов піщина,
Така маленька і така дрібна.
Й на ній живе така собі людина,
Що думає, неначе Бог вона…
Придумала собі, що цар природи,
Що розуміє й знає геть усе…
Змінити може настрої погоди,
Бо щось своє вона в цей світ несе…
І думає, що все зробити гожа,
Й підкорить навіть неземні світи…
Але насправді справитись не може,
Щоб чесно жити й до мети дійти.
Взяла колись болота осушила
Так метушилась, та усе дарма…
Подумала, що добре щось зробила,
Та гинуть ріки, бо води нема.
Рубає ліс, бо гроші полюбляє,
А потім що? Не думає про те…
А дощ пролив і все довкіл змиває,
Й безпечніше, як дерево росте…
Тож Землю треба дуже полюбити,
І берегти, бо в нас вона одна.
Не можна людям так бездумно жити,
Бо в негараздах наша є вина.
Людині б розібратися в природі
Й в собі самій, здається так мені.
Бездумно жити вже не можна, годі!
Природа ж вічна, а людина — ні.