Були міста в нас гарні, пречудові,
Була краса у кожному із них…
Вставали ранки ніжні, серпанкові,
Й лунали пісня і дитячий сміх.
Та от тих міст у нас тепер немає,
Майданчиків немає для дітей.
Лиш вітер по руїнах завиває,
Біди багато, горя і смертей.
Немає міст і в них пропали мрії,
І лиш співає туга по кутках.
І тут нема на майбуття надії,
Війна все зруйнувала… Горе, страх…
Були у нас і мальовничі села,
І мудрі трударі жили у них.
Звучала пісня в них своя, весела,
І жарти українські, й добрий сміх.
Та от і села орки розбомбили,
Лишили й тут кривавий вражий слід.
А в них в усі часи жили, любили,
Людський продовжували славний рід.
Тепер у них ніхто вже не сміється,
Людей нема ні в селах, ні в містах.
І здичавілий котик не приб’ється,
Бо всюди горе, смерть, біда і страх…
Тут ворог був, над миром насміхався
І все підряд він рушив і бомбив.
Щоб тут ніхто вже більше не сміявся,
І на землі на цій ніхто не жив.
За що і нащо нам усе це лихо?
Жили у мирі ми зі світом всім.
Жили чудово, світло, гарно, тихо
Ми не хилилися ні перед ким…
Та орки світ наш райський зруйнували.
Посіяли біду між нами й страх.
Та ми вас виб’ємо усіх, щоб знали,
Що в українців воля у серцях.
І ця земля прадавня, материнська,
І батьківська належить лише нам!
І пісня, й мова світла, українська
Належати не може ворогам!
Ми переможемо! Ви ж пропадете,
Убивці підлі, ви ще з тих віків!
Тож ви ніколи щастя не знайдете,
На рід ваш горе піде, на синів.