Коли дитя було ще в сповитку
І починало долю світанкову,
То чуло пісню, казочку легку
І найріднішу українську мову.
Ту щиру мову, що дала Земля,
Що нею всі віки тут розмовляли.
І радо усміхалося маля,
Бо українські тут пісні співали.
Любов і ласку діточкам несли,
І обереги теплі, материнські.
А люди добрими і мудрими були,
Й гостей стрічали всіх по-українськи.
Та щось не так у рідному краю,
Бо люди стали мову забувати.
Не знають всі історію свою,
І почали по-іншому співати…
Самі себе соромляться уже…
Та в чому ж справа, любі українці?
Невже ви волю втратили, невже?
Й самих себе за липові гостинці?
Народ зникає. У чужі краї
Повиїжджали і забули мову,
І рідну пісню, й звичаї свої,
І вишиванку рідну, пречудову…
О! Мій народе! Встань і підіймись,
Ти не останній в світі, в тебе сила!
До рідного, до свого повернись
І відростуть у тебе дужі крила.
То ж українською сьогодні розмовляй,
Вона ж у нас чарівна, світанкова.
Ти найсвітлішого себе не позбавляй —
Нехай летить над світом рідна мова!
І хай мале дитя ще з повитку
Красу відчує в українській мові.
Хай має долю світлу і легку,
Й пізнає силу й міць у ріднім слові.