Дощить… Дощить… Щось дощик затягнувся,
Ще від учора в шибку стукотить.
Весь світ у сиву сирість загорнувся.
А люди кажуть: «Знову вже дощить».
Нехай дощить, це для землі потрібно,
Бо з неї все живе увись стремить.
І квіточками зацвітає дрібно,
І це чарівна, дивовижна мить.
Усе довкола дружно оживає
І тягнеться собі в небесну синь.
Це тільки навесні таке буває,
І в цьому, мабуть, мудрості глибінь…
Весна дарує дивовижну казку —
Бо ось де квітка зацвітає враз,
Вітрець несе усім тепло і ласку
І щось нове приносить кожен час.
Ось у садочку пташечка співає,
Всі повертаються до гнізд своїх.
І серце людське також оживає,
Тому частіше чути пісню й сміх.
Бо це весна — найбільше в світі диво!
І навіть, коли дощик стукотить,
На серці гарно, радісно й щасливо…
Ну а весняний дощ нехай шумить…