Роки минають і летять віки,
Міняються століття і епохи.
З хлоп’ят малих стають чоловіки,
І змінюється світ увесь потрохи.
І те усе, що років сто було,
Здається зараз просто нереальне.
Хоч там лишилось пращурів тепло,
Все радісне та світле, і печальне…
І в тих роках любили і росли,
І квітку щастя, як і ми шукали…
Там люди теж щасливими були
І за свою країну воювали…
Там теж свої робили відкриття,
Хоч того, що ми маємо, не мали.
Але любили волю і життя
І так, як ми, і мріяли, й страждали…
А зараз ми в достатку і в теплі,
І ситі всі, й живемо цікавіше.
Та не цінуємо, що йде нам від землі,
Працюєм менше, а живемо ліпше.
І думаєм, що буде так завжди.
Та вічного нічого не буває.
І поки дужі, гарні й молоді,
Не хочем й знати, що усе минає.
Тому не цінимо, що нам діди дали:
Ні мудрості, ані землі, ні волі…
Як квіти польові, що одцвіли
Й розсіяли зерно в чужому полі.