Хоч сто разів зроби добро людині,
Вона його забуде. От і все.
Бо це вже звичка, ніби їй щось винні,
І звичку цю вона в житті несе,
Як невід’ємне щось, обов’язкове,
Їй думати не треба, все пусте.
Бо це вже будні, а не щось святкове.
Звичайне, звичне і таке просте.
А раз відмовся — буде пам’ятати
Усе життя й образу пронесе
Й зненавидить та буде проклинати
Злим, лютим словом і усіх, і все…
Тому не треба до добра привчати,
Роби тоді, коли пора прийшла.
Тоді людина буде пам’ятати
І стане менше в її серці зла.