Ну, от вже осінь зовсім роздяглася,
Розхристана, без листячка стоїть.
Дощами вмити щедро все взялася…
Це теж чарівна й неповторна мить.
Бо в кожнім дні щось дуже загадкове
І гарне, й добре, та прекрасне є.
Для серця миле, світле і чудове.
Й запам’ятає кожен щось своє…
І ці дощі, що стукають в віконце,
Й дрібні пацьорки-краплі на гілках…
І згадка про чарівне й тепле сонце,
Й про вітерець, що шастав у лісах.
Нові обличчя і нові події,
І відчуття вже пройдених шляхів…
Та наші сподівання і надії,
І насолода від прожитих днів…
У пам’яті своє у всіх лишиться,
Що нам на серце в пору цю лягло.
А дощ іде та в ліхтарях іскриться
І віддає останнє нам тепло…
От вже й немає листя золотого,
З них килими геть змокли під дощем
Й не затанцюють з подиху легкого…
Від того, мабуть, і на серці щем.
Тож до кінця вже осінь добігає
І робить все, на що ще старчить сил…
Та на красу чарівну сил немає…
І золотих немає в неї крил.