Ох, українці, ви себе ведете,
Мов ви залежні чи чиїсь раби.
З брехнею і неправдою живете.
Не крила за спиною, а горби…
Мов ви якісь невдахи другосортні,
Чи не такі, як інші, чи криві…
Чи, може ви, як прихвосні курортні,
Чи зомбі ви уже, хоч ще живі.
Ви на коліна падаєте чемно,
Готові перед ворогом повзти.
Лизати чоботи чиїсь недремно,
З усмішкою на гільйотину йти…
Та зраджуєте мову і країну,
Свої традиції, культуру і сім’ю…
Та стоп! Відчуйте у собі людину!
Я у набат, я вже на сполох б’ю!
Бо так не можна! Гонор ви згубили
І честь, і гордість — звірам продали.
І на панів зальотних рвете жили…
О! Українці… Як же ви могли?
Ліси спустошені і села повмирали,
І до дітей в вас мудрості нема.
Вам байдуже усе, на все начхали,
І розум ваш затьмарює пітьма…
І до майбутнього нема вам діла,
Без слів і бою ви усе здали…
Самі ж свої направили вітрила
На чужину… Та як же ви могли?
Це ж та Земля, що дарувало небо,
А наші предки ревно берегли…
Невже нічого цього вам не треба?
За неї ж покоління тут лягли
І проросли дубовими гаями,
Дали нам крила, в небо підняли
І зазвучали рідними піснями…
О, українці, як же ви могли?