Тим прапорам нема кінця і краю,
Що на могилах воїнів стоять.
Як виразити біль душі — не знаю…
Під ними вічним сном герої сплять.
А під вікном калина червоніє —
Криваві сльози наших матерів.
У них на майбуття нема надії…
Як повернути матері синів?
Як повернути усмішку і пісню,
Що в надвечір’ї линула колись?
Той невимовний біль так серце тисне…
Надії, мрії так і не збулись…
А як же мріяли й хотіли жити!
Писали власні вірші про любов…
Хотіли будувати і творити…
Та кожен з них тут вічний сон знайшов.
О, Господи! Як це несправедливо!
Чого війна прийшла у край до нас?
Сини загинули… Не сталось диво…
Забрав назавжди невблаганний час…
Лиш прапори гойдаються крилато,
Мов хочуть полетіти в синю вись…
Не вернеться ніхто із них до хати,
Й не буде вже ніколи, як колись…