Десь там вгорі далеко грім гуркоче,
Поміж собою хмари гомонять,
Бо кожна з них, мабуть, своє щось хоче,
Чи дощ віддати, чи не віддавать…
Надворі парко, та дощу немає,
Нема чим дихати, така жара стоїть.
А дощ усе ніяк не поливає,
Мов каже: «От попробуйте живіть».
І ми живемо, мучимось від спеки,
Відро води на голову налить —
Уся й забава. Від води далеко
В таку жару ніхто й не відбіжить.
Інакше жити просто неможливо,
Все плавиться і в’яне, і горить…
Хоч раз на місяць пролилася б злива,
Щоб все живе водою напоїть.
А вітер стих і хмари відлетіли,
Вже не гуркоче грім і не гримить.
Так землю хмари і не напоїли,
І знову млосно, знов жара стоїть.
Та щось змінилось, помінялись плани,
І хмара повернулася, здалась.
Закрапав дощ на вже руді каштани,
І курява над шляхом уляглась.
А спека спала, прохолодно стало,
Десь там вгорі далеко ще гримить.
І дощ пройшов, хоч дуже-дуже мало,
Та й був той дощ всього якусь там мить…
Та стало легше дихати і жити,
Та сонце відпочити вже спішить.
Хоч з чорних хмар міг дощ добрячий лити,
Та припинився, більш не крапотить.