Нам доля дарує чарівні хвилини,
Кохання підносить аж до забуття.
Стежки прокладає у дивні вершини,
Дарує хороше і рівне життя.

Дає нам можливості, вибір дарує,
Великі дороги під ноги кладе.
І, ніби, нічого для нас не жалкує,
Немов би дитину — за руку веде.

Та нам би послухати долі підказки,
А нам би розгледіти стежку свою.
Тоді б у житті ми не знали поразки,
Й, мабуть, не стояли б на самім краю…

Й не падали б в прірву униз головою,
А вдало б знаходили рівні стежки.
Ішли б, а не дерлися вверх крутизною,
І бачили все, як із неба пташки…

Та де там… Людина не бачить й не чує,
І робить частенько усе навпаки:
Де треба прискоритись — різко гальмує,
Частенько повторює всі помилки.

Чого воно так? Ох, якби його знати…
То все врахував би і жив до пуття.
А так… Нам доводиться світом блукати,
Наосліп іти в невідоме життя…