Сонечко в душі

Не знають люди, що вони не вічні
І думають, що житимуть віки?
Вони ж розумні, гарні, симпатичні —
Дівчата довгоногі й юнаки.
Не знають люди, що вони не вічні?
Тому крадуть, гребуть, руйнують все.
Частішають все випадки трагічні,
Людей частіше під укіс несе…
Тож стало менше доброти людської
Уваги, світла, сонця і тепла,
Любові менше щирої, палкої…
Тож від людей вона кудись пішла,
Переселилась у чарівні квіти —
Там затишно, краса довкіл цвіте.
А в нас зростають збайдужілі діти,
Але ніхто не думає про те,
Як виростуть і що з дітей тих буде?
Ростуть, як при дорозі будяки.
Чи виростуть з дітей цих добрі люди,
Чи ледарі і злісні бандюки?
Бо людяності в їх душі немає,
Ні співчуття, ні честі й каяття.
Комп’ютер їх душею управляє,
Та штучний інтелект прийшов в життя.
У більшості людей вже знань немає,
Та й мова, й інтелект — вряди-годи…
Інстинкт первинний все переважає.
І що тут зробиш? Дінешся куди?
Людина в світі зазнає поразки,
Тож переваги зараз має зло.
Але ж добро дає усім підказки,
Щоб в світі стало краще, як було.
Але ніхто не бачить і не чує,
Невігластво і тупість верх бере.
І людство в прірву, аж на дно прямує
Та шкуру один з одного дере.
А хочеться, щоб сонечко світило
У наших душах й радість всім несло.
Бо сонечко в душі — це те мірило,
Що визначає людяність й тепло.
Тож будьмо мудрі, ввічливі взаємно,
Несімо в серці зірочку ясну.
Як добрість є тоді усім приємно.
Вона в серцях пробуджує весну.

Подякувати автору

картка Приватбанку

5168 7422 2562 7797

Красоткіна Надія Григорівна