У вицвілих очах — сльоза пекуча, дрібна.
У серці жаль і біль, душа ятрить...
Старенька мати дітям непотрібна,
Не може вмерти і несила жить.

Не може вмерти, бо не час, напевно,
Бо ж доля дарувала довгий вік.
Померлих проводжає ревно,
Бо їх митарствам закінчився лік.

Таких, як і сама, старих і сивих,
Чия душа зболіла, відійшла.
Й, нарешті, вже, мабуть, щасливих,
Бо більш не чують і не бачать зла,

Яке пекучіше від будь-якого болю —
Не відпускає серденька й на мить.
Життю не рада і картає долю,
Душа і кровоточить, і болить.

В будинку пристарілих їх багато.
Вони в теплі, доглянуті весь час.
Але ж яке, яке буває свято,
Як хтось прийде хоч раз на рік, хоч раз!

А діти і живуть же недалеко...
Чого ж ви матір кинули? Прийдіть!
Як з перебитими крильми лелека,
Вона не може більше підлетіть.

Прийдіть же хоч, як місця не знайшлося,
Чи в вашім серці теж його нема?
Згадайте, як вам з мамою жилося...
Та в чорних душах холод і пітьма...

Зігрійте їх і ласкою, й словами,
Хай усміхнуться очі їх сумні.
Подумайте. Це може бути й з вами,
Ви теж старими будете, чи ні?