Присіла старість на узбіччі
Та й задивилась в далину.
Смеркалось. Запалила свічі
Одну та другу… Й ще одну.
Ну, а вони чогось диміли,
Тож світла майже не було.
Від вітерцю раз в раз тремтіли
І не несли своє тепло…
Було і прохолодно, й темно
І старість там була одна…
А на душі так гірко й щемно —
Зістарилась, та чи ж вина
Її у тім, що сил немає
Й нікому не потрібна вже…
У самотині доживає.
Чого ж так сталося? Невже
Вона в житті це заслужила?
Себе ж всю дітям віддала,
Їх вчила, пестила, любила
Й нікому не бажала зла…
А свічка майже не світила
І темінь в душу все повзла…
Холодна ніч її не гріла
І старість там одна була…