Війна, війна… Страшні ті роки,
Як дибилась свята земля.
Солдат робив останні кроки…
З-під його ніг пливли поля…
І кров’ю червоніли маки,
А ріками лилася кров…
Десь лаяли, як смерть, собаки,
Зникала між людьми любов.

Життя згорало повсякчасно.
У гріш не ставилось життя.
Сирени вили громогласно,
Зникало тихо майбуття…
Згорало, гасло і темніло —
Війна ж все набирала хід.
А до людей яке їй діло?
Вона все йшла і йшла на схід.
Лиш гори трупів за собою
Війна лишала кожен раз.
Вінчала все і всіх з бідою.
Але прийшов й на неї час.

І захлинулась, захлинулась…
Час перемоги йшов здаля!
І доля людям усміхнулась.
Зітхнула з легкістю земля!
І лише мати у чеканні,
Край поля вигляда синів.
Йде на дорогу на світанні
З своїх чарівних, дивних снів,
Де діти, де її хлоп’ята
Веселі, ніжні, молоді…
Горить, горить душа розп’ята…
Зарадить хто її біді?

Була війна… І стало тихо,
Повсюди мир запанував.
Вже шість десятків літ без лиха
І відблиску страшних заграв.
Війна ж усе навкруг руйнує.
І забира життя вона.
Як добре, коли мир панує,
І на землі цвіте весна.

Найвища в світі цінність — жити!
Йти вдаль по вранішній росі,
Сміятись, плакати, любити,
І дивуватися красі.
Яке це щастя в світі жити!
І відчувати смак життя.
Співати, мріяти, радіти,
Й летіти в світле майбуття.
Яке це щастя — в світі жити!