Яке у нас життя сьогодні, люди…
Біда і горе, сум на серце ліг…
Дивлюся в небо і шукаю всюди
Свого синочка, що ще б жити міг,
Але його немає, вже немає…
Він молодим у засвіти пішов.
Та він до мене з неба промовляє:
«Не плач, матусю, спокій я знайшов
І став легкий, вже не болить нічого
Й душа моя ось тут, серед хмарин.
Не можу лиш обняти я нікого.
Але, матусю, я тут не один…
Нас тут багато. Як нас тут багато…
Таких красивих, молодих, палких…
Які б міста могли ми будувати,
Та підлий ворог нас убив усіх»…
Дивлюся в небо й рідний голос чую
А в голосі турбота і любов.
І з ним тепер я днюю і ночую
Й не можу я позбутися оков
Тяжкої туги, що мене скувала,
І нелюдських отих страждань та мук…
Я так з війни синочка виглядала,
Я не хотіла болю і розлук.
Не для війни я хлопчика ростила,
А для життя, для щастя і пісень.
Щоб в нім жила краса, любов і сила,
Щоб усміхався мій синок щодень…
Але війна життя нам зруйнувала
І майбуття вона украла в нас.
Найголовніше — в нас дітей забрала.
Ми у страшний живемо з вами час.
Бо біль утрати нам згинає спини,
Гіркому сумові немає меж…
Війна — це горе кожної людини,
Бо стільки втрат, розрухи і пожеж…
А краю і кінця війні немає…
Й сумні сьогодні очі матерів…
Війна шалена їх дітей вбиває,
А кожен з них так мало ще прожив.
І плаче небо чистими дощами,
І плаче поле, квітка, річка й ліс…
А найдорожчі десь вгорі, над нами,
І кожен з них серед квіток цих ріс,
Співав, сміявся, бігав по травичці
І маму щиро-щиро цілував.
І бачив цілий Всесвіт у росичці,
Та слово мами дуже шанував…
Дивлюся в небо… Я з тобою, сину,
Та від розлуки серденько болить…
Живим би стрітись на одну хвилину,
Хоч на одну, одну коротку мить…