Лечу у мріях до весни, на квіти —
Підсніжники біленькі і малі,
Що виткнуться, як неслухняні діти,
Із чорної й холодної землі.
Такі чарівні, милі і тендітні,
Що зацвітуть ще в стужу й холоди.
Ну, а вони ласкаві і привітні,
Прийдуть про щастя сповістить сюди
І про життя, що процвітати буде,
Й що задзвенять в краю нові пісні.
Та не прийдуть уже на землю люди,
Що склали сміло голови в борні.
Тож не вернуться до своєї хати,
Та й хати тої, й міста вже нема…
А на стежині жде їх рідна мати,
Згорьована, стражденна і сама…
Своїх синочків виглядає з поля,
Із стежечок, де бігали малі…
Така сирітська, материнська доля…
І мати припадає до землі.
Сини, мабуть, повернуться квітками,
Отими першими, що зацвітуть в гаю,
І личками притуляться до мами,
І поцілують матінку свою.