Якби ти зійшов, Тарасе, з небес на хвилину…
Не впізнав би ти нізащо свою Україну.
Все кацапи зруйнували, ліси і долини,
Все, що ми набудували для блага людини:
Міста, села і левади, вишневі садочки…
В нас на цвинтарях печальних прапорів рядочки…
Людей наших покосили, наче збіжжя в полі,
Молодь діток не зростила… Ось такі їх долі.
І дівчата чорноброві щастя не зазнали,
Їх кохані козаченьки на війні пропали…
Нас ще й змушують країну ворогу віддати,
Нашу волю, нашу славу прагнуть розтоптати.
Розпинають, розривають рідну Україну,
А народ наш вільний, славний ведуть до загину.
Ось такі тепер часи в нас, зовсім нехороші,
Не добро вже править світом, а заздрість і гроші.
Зло проникло людям в душу, збиралось роками…
Захопило море й сушу й панує над нами…
І що буде з нашим краєм, хто може сказати?
Нам вже сил не вистачає землю захищати.
Ну, а ворогів багато ще й з кожного боку.
Не дають зробити людям до волі ні кроку.
От таке в нас сьогодення, страшне, невеселе…
Люд у горі, а в руїнах міста наші й села.
Я не знаю, що чекає нас і Україну,
Дай нам, Боже, міць і силу, та мудрість єдину,
Щоб встояти, не зламатись, край наш захистити,
Україну світлу мати і у щасті жити.