Поки світ в чарівних снах витає,
В нас життя у прірви на краю.
Й достеменно вже ніхто не знає
Майбуття і доленьку свою.
Там, де мир, світанок ніжний встане,
Заблищить травичка у росі.
День новий для всіх людей настане
І заграє ранок у красі.
В нас війна. Нас ворог убиває
І для когось сонце не зійде…
Його смерть в лещата затискає
І у вічний морок поведе.
Але ж ми нічим не завинили,
В нас ні перед ким нема вини.
Тож наруги ми не заслужили,
Ми не кликали в свій дім війни.
Але світ мовчить… Лиш хтось зітхає
І сльозинку зронить або й ні…
Ну, а більшість і не співчуває,
Не зациклюється на війні,
Бо вона чужа й така далека,
А вони — у розкоші й теплі.
А у нас — розстріляний лелека
Бездиханний, просто на землі…
А у нас дітей вночі убили,
В іншій хаті вже батьків нема…
Пів села над ранок розгромили
І у душі селиться пітьма…
То чого ж так люди збайдужіли,
Що лиш гроші зараз над усе…
Ну, хіба війну ми заслужили,
Що вона у прірву нас несе?