У нас у кожного було своє життя,
Ми сподівалися на процвітання.
Тож мріяли про гарне майбуття
І йшли вперед без сумніву й вагання.
Як є життя і спокій на землі,
То що людині треба? Дім, робота,
Щоб всі жили у радості й теплі,
І не приходила в сім’ю скорбота.
А ще, звичайно, й плани в нас були,
Бо десь помандрувати ми хотіли,
До чогось світлого та доброго ішли,
До мрії заповітної спішили…
Були в нас мрії в кожного свої
І кожен їх здійснити сподівався.
Тож підростали діти і гаї,
І світ нам раєм чарівним здавався.
Але війна розрушила усе,
Дітей забрала, щастя розстріляла,
Й тепер у прірву чорну нас несе,
Міста і села наші зруйнувала.
Стоять, як чорні привиди, міста,
В руїнах біль і туга завиває.
А доля наша дуже непроста
І далі що нас жде ніхто не знає.
Але колись прийде кінець війні,
Не може ж це тягнутись безконечно.
Настануть дні чудові, осяйні
Ми будем жити вільно і безпечно.
А зараз лихо, йдуть важкі бої
І гинуть люди молоді й красиві.
А ворог знищує поля, ліси й гаї…
І ждуть синів батьки від горя сиві.
Найбільше горе — це коли війна
І смерть нещадна повсякчас чигає.
Й людина, мов натягнута струна,
Вона на грані й більше не співає.