Прийшла зима і строго запитала чи все там осінь у дворах прибрала?
А осінь пізня їй відповіла: «Не в пору, зимонько, до нас прийшла.
Тобі ще треба, зимо, почекати, нас снігом восени не закидати.
Хоч нетерплячка у тобі вирує і вітерець в твої вітрила дує…
А як прийде пора, тоді з розбігу все поливатимеш дощем? Без снігу?
Тож треба потерпіти, мудрість мати, щоб в рік Новий нас снігом засипати:
У грудні, в січні, в лютому мети, позамітай стежинки і плоти,
Щоб люди з того насолоду мали і, щоб тебе всі радісно вітали!
У пору власну хугу посилай, метелицею сніжною гуляй,
А морозець нехай річки скує… У тебе ж стільки радісного є!
І під ногами, щоб сніжок скрипів, та іній на деревах, щоб яснів!
Тому іди і сніг свій забирай, та квітам ще цвісти не заважай».
Зима подумала-подумала й пішла і сніг назад з собою понесла.
А сонечко засяяло вгорі і стало просто мокро у дворі…
А хризантеми знову піднялись й до сонечка у небо потяглись.