О, Боже мій, які красиві діти,
Дорослі наші хлопці, козаки!
Тож їм би жити! Жити і радіти,
Щасливими по цьому світу йти.
Але ж війна в них щастя відібрала,
Тепер вони в окопах, на краю.
А мати ж як своїх синів плекала,
Співала щиро пісеньку свою.
Раділа їм, всім серденьком любила
І вчила бути добрими людьми.
І піднімала, ставила на крила,
І захищала їх, малих, грудьми.
І от синочки виросли крилаті
Та полетіли на свої путі.
Красиві і душею всі багаті,
Але війна у їхньому житті…
Ну, а вони такі усі красиві,
Неначе принци, що з казок прийшли.
Та вже скалічені війною, сиві…
А ще ж недавно — красені були.
Цвіт нації… І їм би жити, жити,
Та тисячі у засвіти пішли.
А їм би зараз діточок ростити,
Щоб в Україні красені росли…
Та не судилось… Діточок не буде
І радості поменшає в краю…
Тож перекресліть війни, добрі люди,
Несіть любов і доброту свою!
Це ж так чудово, коли сонце сяє,
І мир, та радість, музика, пісні,
Дитячий сміх веселий не вгаває
Ростуть й літають діточки у сні…