У нас віками люди вишивали,
Бо завжди мали тягу до краси.
Свій одяг вміло й гарно прикрашали
Й здоров’я мали із води й роси.
Бо за здоров’я завжди люди дбали.
Не штучне — натуральне все було.
Поля широкі льоном засівали
І поле рясно голубим цвіло.
Тож полотно із льону виробляли
І з нього шили гарні сорочки…
Й жінки на полотні тім вишивали
Калину, гарні квіти і пташки...
Узори різні, щоб було красиво,
Бо тяга до краси завжди була.
Й виходив витвір — незбагненне диво,
У вишивці завжди любов жила.
Як хто не жив: чи бідно, чи багато,
Але традиції чудові зберегли.
І вишиванку одягали в свято,
Й коли до церкви у неділю йшли.
Як навіть й полотно було темніше,
На ньому маки чарівні цвіли.
Й ромашки білі ще були біліші,
І незабудки, й ружі там були.
Красу природи люди поважали,
Її з любов’ю вірно берегли.
Красою щиро серце напували,
Посеред квітів польових жили.
Тож ця любов і нам передалася,
Дарують мами дітям сорочки.
Щоб доброю дорога удалася,
На долю вишивають рушники.