Як легко все навколо зруйнувати!
Та й навіть звично, як в душі пітьма.
Не треба думати і довго мудрувати,
Це ж просто так — було і вже нема…
А як же просто скрізь красу згубити,
Зірвати квіти, що несли тепло.
Чи ліхтарі у паркові розбити,
Щоб темно й страшно тут комусь було…
Чи стіни підло так розмалювати,
Що щойно пофарбовані були.
Чи деревце посаджене зламати,
Магнолії забрати, що цвіли…
Так легко кинути непотріб на дорогу…
До смітника ж не сила донести…
І люте серце не заб’є тривогу,
Щоб це довкілля якось зберегти…
О, люте серце… Скільки зла у ньому…
Там ненависть, неприйняття краси…
Не те, щоб посадити щось самому,
І щастя бачити у крапельці роси,
Не те, щоб для людей добро створити,
Щоб серце тішилось й краса жила,
А знищити, зламати, розтрощити,
Щоб всюди геть анархія цвіла,
Сміття розкидане і бруду по коліна,
Фальшивий регіт і пласкі слова…
Все це руйнує тих людей нестримно.
І та енергія страшна, але жива.
Вона бурлить і спину їй немає,
Вона невпинна, в ній лютує зло.
Вона їх душу стрімко роз’їдає,
А може і душі там не було?
Ніхто з них квітку і не вмів садити
Чи деревце, щоб велетом зросло.
Чи щось хороше для людей зробити…
Воно як бур’янець собі росло.
Й ніколи в мріях в небо не летіло,
І в тому серці доброти нема.
Там все завмерло і заледеніло
І в голові там порожньо, пітьма…
А всім себе виховувати треба,
Із серця викорінювати зло.
Щоб в доброті й красі була потреба,
Щоб серце золоте в людей було.
Людина в світ прийшла добро творити,
Й красу довкілля ревно берегти.
Щоб всі в добрі і в щасті вміли жити
І з щирим серцем по життю іти.