Ми всі не впевнені в собі… Чого
Нас від історії та мови відвертає?
Чого не знаємо ми рідного, свого?
Мабуть за це Господь нас і карає.
Ми низьковартісними бачимо себе,
Готовими усім завжди служити…
Але ж над нами небо голубе
І Україну дав нам Бог, щоб жити!
Чому ми прогинаємось завжди
Під силою сусідською сліпою.
В нас від сусідів океан біди,
Але від них не віє добротою,
Бо доброти ніколи й не було,
Бо то війна, а то голодомори…
Вони у нас лиш засівали зло
І забивали люттю всі комори…
А ми схилили голови й ждемо,
Що зла Росія враз сама прозріє…
Ну, от і знову всі на смерть йдемо,
А злий рашист в країні горе сіє.
Народе мій! Прокинься вже від сну
І від покори, що тебе гнітила.
Виходь вже на доріженьку ясну!
У тебе воля є, любов і сила!
І світлі воїни — твої сини,
Які на захист стали Батьківщини…
Ні з ким не починали ми війни,
Нам треба мир і щастя для людини.
Вернімося до нашого, свого,
Що ми віками чесно наживали.
До мови, й пісні, рідного всього,
Буть українцями ми ще не перестали!
Тож ворогів позбудьмось назавжди,
Хай врешті перемога нам засяє!
Тоді не буде більше в нас біди,
А воля і любов нас об’єднає!