Оглянешся назад і думаєш… Не знаю,
Як я змогла це все перенести,
Ті тягарі життя, що йшли без краю,
Тернистий шлях по долі до мети…
І без підтримки, і без слів розради,
Одна, як перст, в оточенні людськім…
Тепер от думаю, чого заради?
Я не перечила ні рідним, ні близьким,
А все хотіла злагоди і миру,
Щоб словом не образити бува…
Бо серденьком я всіх любила щиро.
А в інших це були лише слова…
Та молодість все ж додавала сили,
І я старалась, рвалася з пітьми,
Виховувала діток і ростила,
Щоб виросли хорошими людьми…
І працювала вперто і натхненно.
Переробила ж скільки за життя…
Але душа була легка й пісенна
Й несла мене на крилах в майбуття…
Та й люди трапились, що не дали упасти,
Підтримали і сили додали.
І не дали тим мріям занепасти,
А в світ мене на крилах понесли.
Душа й лишилася такою і донині
І все позаду, все, як дим, пройшло.
І я тепер живу, як у гостині —
Оточує любов дітей, тепло…
І щастя, спокій та книжок багато,
Ще й є заняття в мене до душі.
Життя тепер казкове, наче свято,
Тож, час, йди повільніше, не спіши.
Щоб ще хоч трохи гарно так пожити:
З любов’ю в серці, з сонечком в душі.
Цей світ дзвінкий і це життя любити,
Тож, час, йди повільніше, не спіши…