Комусь втокмачили з маленьких літ,
Що українську знати їм не слід.
Що нею розмовляють лиш в селі,
А села ті далекі і малі…
А люди там працюють цілі дні,
Там не такі, як у містах, пісні.
І не такі там танці і їда,
Та й що казати — у селі біда.
Тож всім хотілось вирватись в міста,
Де юнь тусується фабрична золота,
Де все не так, як в їхньому селі,
Де все, мабуть, найкраще на землі…
І мова українська не така,
Бо не обходиться ніде без матюка.
В містах — російська гору узяла,
Щоб не признав ніхто, що ти з села.
Тож українську в місті вже не вчать,
В столиці українською мовчать —
Лиш суржиком говорять всі підряд
Слова тутешні на російський лад.
Та розмовляють часто невпопад…
Бо вже забули про вишневий сад,
Про той струмок, де ловляться в’юни,
Про волошкові й макові лани,
Про рушники й світлини на стіні,
І запашні примули на вікні.
А всі ж вони приїхали з села,
Де стежка споришева пролягла,
Де ще, коли зовсім малі були,
З кульбаб віночки у траві плели,
А підросли, то у святкові дні,
Співали українські там пісні.
Забули все… Свої степи й гаї,
Як душу ранили досвітні солов’ї,
Як шепотіли колосом лани,
Як зацвітали голубим льони…
Як їхні предки у селі жили,
І що достойними вони людьми були.
Забули все… Що всі вони з села,
Що силу їм оця земля дала…
Тепер смартфони для розваг і втіх,
А мова українська не для всіх.
Бо ж від коріння свого відреклись,
То нащо дітям ті слова здались?
Їм покручі словесні в самий раз,
То, може, вам одуматися час?
І повернутися в далекі ті місця,
Щоб хоч якось зцілити вам серця.
Згадати предків, що колись жили,
І вам вони оце життя дали…
Скрізь Україна — в місті і в селі,
Ми всі живемо на одній землі.
Тому звертаюсь я до вас усіх —
Цуратись мови, то великий гріх!