У мене серце просто кам’яніє,
Коли на зброю подивлюся я.
От що людина вміє! Що уміє…
Але в пошані вже не є сім’я
І діти… Та й про це не йдеться…
Як знищити людей — мета одна!
Озброюється ворог і сміється,
І в голові людей — війна! Війна!
Й сама Земля здригається од жаху,
Бо стільки вже зруйновано людьми
Країн, народів… Чи ж немає шляху,
Щоб на Землі жили у мирі ми?
Й наука розвивалася й зростала,
Щоб всі щасливо в розкошах жили,
І щоб планет людина досягала,
Щоб ми нарешті мудрими були…
Невже ще ми не доросли до цього,
Чому мета в нас — нищити усе?
Не бачимо ми світу чарівного,
А смертний гріх у прірву нас несе…
Й без заздрощів не вміємо ми жити,
Без сварок, бійок нам не до снаги…
А ми ж могли б у небеса летіти,
Сміятися, любити до жаги.
Тож людям вже отямитися треба
І рай побудувати на Землі…
Й частіше просто задивлятись в небо,
І жити мудро в щасті і в теплі.