Чогось вже стала нормою брехня,
А гроші людям очі засліпили.
І ллється з телевізора щодня,
Така мура, що втерпіти не сила.
Чого все так, до чого ми йдемо?
І правди чом ніхто тепер не чує?
На кожнім кроці всі ми грішимо,
Що доля нам в майбутньому віщує?
Нічого доброго, бо нищимо ми все,
Традиції, культуру, нашу мову…
Себе ми губимо і вітер нас несе
У прірву просто, в стіну мармурову,
Щоб там на друзки геть розбити все,
Що нас колись як націю єднало.
І що сьогодні рідний край спасе?
Й чого тепер всього всім стало мало?
Нам хочеться казкового житла,
Не одягу, а все щоб від Версаче…
А хата щоб в три поверхи була…
А от саме — нікчемне і ледаче….
Та забаганки просто в небеса,
Про себе думка, що й вершин не видно…
А те що поряд всюди є краса,
Уже не бачить… І уже не стидно,
Що книжку хтось у руки не бере,
І вже роками просто не читає.
А от копійку вирве й вас порве
І як зробити це він добре знає.
І заздрість майже в кожному живе,
І ненависть десь в’є собі гніздечко…
Людина в чорнім мороку пливе
Й тепер до прірви зовсім недалечко.
І виховання діток вже не те,
Ніхто дітей до праці не привчає.
Тепер дитя, як бур’янець росте,
Всім головне, що все дитина має.
Своя програма в кожного з них є.
Розрізнено живуть в своєму стилі.
Хтось б’ється, ріжеться, горілку п’є,
А матюки батькам і дітям милі.
Такі от справи, просто нікуди…
Що робиться? Тож схаменіться, люди!
Простуємо ми в пащу до біди,
Подумайте, що з нами далі буде…
Що нас чекає? Що нас далі жде?
Яке майбутнє буде в Україні?
Байдужість нас до прірви всіх веде…
Ми всі уже задуматись повинні.