Ми нині вдягнуті і ситі, не голодні.
Комп’ютери і телефони є в усіх.
Не завжди так було, як є сьогодні,
Й лунав не завжди в Україні сміх…
Були тут дні, страшні, чорніші ночі,
Коли повсюди голод панував…
Не мали сили, щоб закрити очі…
Як в муках хтось від голоду вмирав…
А помирали сім’ями… Мільйони…
Хоч хліба вдосталь нам дала земля…
Забрали все, запхали у вагони…
І плакало голодне немовля,
Втрачали пам’ять, глузд і силу люди,
Бо голод забирав в людей усе…
Земля ридала, чувся стогін всюди…
Нас зараз пам’ять в ті часи несе
Й згадати страшно, що вже пережити…
Та й не усі цей жах пережили…
Цей біль, біда і рана ця відкрита,
Хоч роки нас далеко віднесли,
Та час від часу спогад випливає
Й на очі навертається сльоза.
Відповісти за цю наругу має
Наш кат, що знову в край наш заповза
Й веде війну нахабно і лукаво,
Вбиває, бреше підло, без пуття…
На сході знову від боїв заграви…
А ворог забирає в нас життя.
Чому падлюкам цим немає спину?
Чому всесвітній кат веде війну?
Назвався братом й ніж всадив у спину,
Страшніший, гірший він за Сатану.
Це в добрий час, як можна гарно жити —
Рахунок двадцять перший вік веде,
Прогрес, що можна до зірок летіти —
Росія з усіма війну веде…