Є відчуття, що з рук щось вислизає,
Важливе дуже, чи не головне…
Що для життя велику цінність має,
І це тривожить і гнітить мене…
Я знаю що… Це діти, виховання.
Відповідальність з себе ми зняли…
І відпустили просто, без вагання,
Бо по найлегшому шляху пішли…
З дітьми ми менше говорити стали,
Їх мудрості й повазі не вчимо.
Їм гаджети й цяцьки пороздавали,
Й самі спокійно й гарно живемо…
А діти не уміють розмовляти,
Вітатися… У них нема мети…
Вони людей не вміють поважати,
А їм же потім по життю іти!
І як їм потім досягати цілі,
Як людяності й добрості нема,
Вони не вміють думати, невмілі,
І в багатьох у серденьку пітьма…
Нічого їх в дитинстві не навчили,
Хоч і могли. І що нас далі жде?
Чому ж ми до дітей так збайдужіли?
Й до чого ця байдужість приведе?
Прислухайтесь, яка у діток мова?
Там не слова — лиш матюки і все…
І з цим баластом йти вона готова?
Й куди її цей досвід занесе?