І от уже чотири рівно роки
Повномасштабної війни… Війни…
Чи людство вже засвоїло уроки?
Та мабуть ні… Не їхні тут сини…
У снах не їхні помирають діти,
І доньки теж не гинуть на війні…
Вони ж продовжують життю радіти,
Бо дні у них спокійні і ясні…
А наші люди гинуть щогодини,
У декого кутка свого нема,
З минулого немає ні світлини,
А всюди холод, смерть, біда, зима…
І тільки вітер свище в чистім полі,
Немає радості. Десь пусткою міста…
Знівечені тіла в людей і долі.
Така історія в нас непроста…
А ми нескорені, ми маєм жити,
Це наша рідна матінка земля.
І ми її повинні боронити:
Ліси і гори, ріки і поля.
Бо все тут рідне, все, шо ми любили,
Міста, робота, і садок, й село…
Батьків, дідів і прадідів могили,
І все найкраще, що в житті було.
Бо це наш край. Стражденна Україна,
Народ в віках боровся за життя…
Для нас вона найкраща і єдина,
Тому ми в бій йдемо без каяття…
І ми, таки, здобудем перемогу,
Хоч і здається, ніби сил нема.
Свою ми власну вибрали дорогу,
Нас не поглине відчай і пітьма.
Бо ми народ, якого не здолати,
Ми українці на своїй землі!
І ми йдемо у бій — перемагати!
Щоб жити далі в радості й теплі!