У соцмережі хоч не заглядай —
Там галас, крик, невігластво, образи.
Й за межами комп’ютера — не рай,
Та в очі хоч не кидається зразу
Душа порожня і пусті слова.
Тож люди, ніби, на людей подібні.
Думок не видно, просто голова…
А може й душі не засушені й не дрібні…
І хочеться повірити у те,
Що люди ці хороші, адекватні.
Що є в людей ще серце золоте,
Й думки нормальні і слова прийнятні…
Та іноді, як долетять слова,
Що в’януть вуха, слухати те стидно.
І думаєш, чи є там голова?
Та є вона… В ній розуму не видно.
Там замість мозку лише матюки,
Бездумні й п’яні пошуки розваги,
Кайф наркотичний тягне, мов крюки…
А очі шаленіють від зневаги…
І от скажіть, що робиться з людьми?
Чого у душі в’їлось зло погане?
Чи вже в безодню котимося ми,
Тож далі що? Що з нами далі стане?