Я згадую ті весни солов’їні,
Що їх стрічала у колишні дні.
Політ душі, пісні свої чарівні,
І все, що гріло серденько мені.
Останній дзвоник як дзвенів у школі
А скільки мрій, які думки ясні!
Нам майбуття цвіло на видноколі,
І не було вже вороття війні.
І ми летіли до своєї цілі,
Всі труднощі долали на путі.
Були ми вперті, щирі, навіть смілі,
Такими вчили бути нас в житті.
Тоді пора була післявоєнна
Хоч і важка, та в нас була мета.
І щось в душі у нас було безцінне —
Це людяність і світло, доброта…
Ми випускного балу так чекали,
Не форму — плаття білі одягли!
І вперше ми світанок зустрічали,
У вальсі випускному попливли…
Ішли чарівні, мирні дні і ночі
І ми були всі впевнені в собі.
До мудрості і до книжок охочі,
У небеса летіли голубі.
Тоді над нами не гриміли «гради»,
А у гаях співали солов’ї.
Та іноді лунали серенади,
Несли ліси нам пахощі свої…
А от сьогодні знов війна вирує,
Руйнує долі, нищить все живе…
Останній дзвоник… Хто його планує?
Хто в вальсі випускному попливе?
Сьогодні шкіл багато зруйнували,
І мрії втрачені, і втрачені життя.
А ми такого зовсім не чекали,
А діти вірили, що буде майбуття.
Та от чим сьогодення зустрічає…
Тут замість серенад — ракет виття
Від страху соловейко не співає,
В минуле вже немає вороття…
Пригадую у місті ті руїни,
Що світова війна нам принесла.
І знов війна, знов лихо для країни…
Між війнами я вік свій прожила…