Як же хочеться спокою, миру і тиші

Як же хочеться спокою, миру і тиші,
Щоб сміялося сонце в ясних небесах,
Задивлятись, як вітер дерева колише
І щоб душу не сковував відчай і страх…
А для цього потрібна усім перемога,
Хоч навколо чигає невидима смерть.
Й не одна ще вартує кривава дорога,
І насичені тими боями ми вщерть.
От і золото осені вже догорає…
Та і літо, й весна пролетіли як мить.
І майбутнього свого ніхто тут не знає…
Але нам над усе в світі хочеться жить.
Жити гарно, любити, творити, кохати
І ростити дітей, щоб летіли до мрій.
Хочем всі повернутись до рідної хати,
Та виконуєм зараз обов’язок свій —
Захищаємо рідну свою Україну,
Що сьогодні в жахітті воєнних заграв…
Захищаємо край свій і кожну людину…
Не один з нас життя тут за волю віддав.
Але ми переможемо ворога злого,
Бо це наша земля, рідний, батьківський край!
І немає у світі нічого такого,
Щоб козак-українець цього не здолав!
Тож до бою, брати! Волю будемо мати!
Нас ніхто не здолає й за сотню віків!
Вдома ждуть нас жінки, діти, сестри і мати
Й шлють до Бога молитви за доньок й синів…
Тож у бій! Ми не маємо права вмирати!
Та й жага до життя в нас сильніша за страх.
Ворогів з України повинні ми гнати,
Щоб зазнав орк російський тут знищення, крах!