Живу в такій красі — не передати!
Земля, мов казка, дивна, чарівна!
Садок і квіти скрізь навколо хати,
Заходить в саме серденько весна.
Тут яблуні, мов молоком облиті,
І груші, й вишні в ніжному цвіту…
А вранці квіти всі росою вмиті…
Як не любити землю цю святу…
І я люблю чарівну Україну,
Цю землю надзвичайну, непросту.
Люблю її я ніжно і дитинно,
Свою Вітчизну, рідну, пресвяту.
Мій тут почався хід, тут всі стежини,
Які ведуть по цій землі в життя.
Тут є усе під сонцем для людини
І в кожного було тут майбуття.
А зараз йде війна, земля палає,
І ворог став на нашому путі.
Ніхто свого майбутнього не знає…
Чи буде сонце в нашому житті?
А скільки весен будем ще стрічати,
Світанків ніжних, стежечок в росі?
Ніхто цього не може зараз знати…
Та поки що живемо у красі,
Радіємо, дивуємось природі,
Любов’ю наливаємо серця.
А на кордоні ворог, там на сході,
Ракети посилає без кінця,
Щоб нас убити, знищити, спалити,
Бо забаганка визріла така…
А ми в своїй країні хочем жити —
Тут наша пісня гарна і дзвінка,
Тут наше слово ніжне світанкове,
Тут наші предки, прадіди-діди
Й дитинство у дітей було чудове,
Та орки принесли біду сюди…
О, Боже, зглянься, так не має бути,
Чого ці орки в край до нас зайшли!
За що несемо ми страшну спокуту?
Ми добрими і мирними були…
Хіба за те, що волю ми любили,
Що прагли самостійності віки?
Та ми нікого в світі не гнобили,
Сади садили мирно, залюбки…
Тож зглянься, Боже! Дай нам вільно жити
І Україну рідну збережи.
Ми вміємо дружити і любити…
Здолати ворогів допоможи!