Якби ж хто знав, як серце наше плаче
І як воно кричить у небеса…
На світ дивився б зовсім він інакше,
Й була б у світі цім лише краса.
А не війна і не біда, й не горе,
І молоді летіли б на крилі
У вільне небо і на синє море,
А всі б жили у щасті і в теплі!
Якби ж хто знав, яка на серці туга,
Від тих страхів, що принесла війна…
В нас смерть кругом, сирітство і наруга
І душу вже не радує весна.
Хоч так цвіте, що вам не передати!
Немов взялась розрадити серця.
Мов хоче пригорнути і обняти
І бути поряд з нами до кінця…
А серце плаче, бо вмирають діти,
Душа кричить від горя в небеса…
Тому не радують ані сади, ні квіти,
Ні ті казкові й дивні чудеса,
Що зараз у природі, ані співи,
Що принесли на крилах солов’ї…
Щоб не війна, ми б всі були щасливі,
Бо мрії в нас були у всіх свої…
Душа кричить, бо їй немає ради,
На цілий Всесвіт, бо у нас війна…
Бо стільки в нас біди та болю, й зради,
Що може зрозуміти лиш весна.