Яке чудове дерево — верба!
Воно і неповторне, й загадкове.
У ньому спокій, тиша і журба,
Щось незбагненне, дивне і казкове
Краса у нім — очей не відвести,
Ласкава ніжність, дивовижна сила.
І повз вербу байдуже не пройти,
Вона зайти в серця до нас зуміла.
Свою красу нам щедро віддає,
Любов’ю душу іноді чарує,
З краси вербички хтось наснагу п’є
І тихий шепіт казки в гіллі чує.
А хтось приходить в затишок її,
Щоб думи власні тихо розказати.
Почути, як співають солов’ї,
І в надвечір’ї тихім постояти.