Надія Красоткіна

Будь хорошим до людей
Казка для школярів про булінг

Казка — видумка, але… Мудра казка натякає, що є добре, що є зле й як людина жити має. Бо життя людське таке, наче казка, чародійне, то буває нелегке, то буває ненадійне. Іноді воно страшне, в іншу пору — пречудове, то красою скрізь війне, то як сонце світанкове: все освітить, зацвіте, пишно квітами розквітне, стане гарне й золоте, добре, чисте і привітне. А буває й навпаки — день стає чорніший ночі, не подасть ніхто руки, всі нашкодити охочі… Ну, а діти ще малі, їм потрібно вчитись жити, щоб успішно на Землі злагоду й добро творити. Без добра в житті ніяк… Й без любові не прожити. Тож з дитинства думай так: «Буду я добро творити!» Думку цю в собі плекай, хай вона, мов гасло стане. Завжди людям помагай, відганяй усе погане. До людей з добром іди і твори діла хороші, людям словом догоди — це все краще, аніж гроші. Збиткуватися не смій, й насміхатися не варто. З усіма дружити вмій і вживай дотепно жарти. Заступитися умій за усіх, над ким збиткують. І за честь горою стій і тоді тебе почують. Словом всіх переконай, що робити зло — погано. Мудрість завжди в серці май, йди по світу бездоганно. Все найкраще переймай, до людей йди з добротою, зла повсюди уникай, всі радітимуть з тобою. Яму іншим не копай, можеш сам туди упасти. Всіх від зла оберігай, щоб самому не пропасти. Бо як будеш добрим ти, то й до тебе добрі будуть. Будеш в радості рости, люди добрість не забудуть. Це лиш приказка була, а от зараз буде казка. Не несіть у світ цей зла, а добро несіть, будь ласка…

Десь під сонцем на Землі серед міста, а не в полі, вчились діточки малі у великій дуже школі. Тут вони з маленьких літ вчились грамотно писати, пізнавали білий світ і любили малювати. Всім цікаво в ній було, бо занять було багато. Між всіма добро цвіло, йшло життя, неначе свято. Діти чемні всі були, один одного любили, завжди всі назустріч йшли, добре слово говорили. Хтось чогось не розумів — всі йому допомагали, просто так, без зайвих слів й доброту в серцях плекали. Тут насмішок не було, про цькування і не знали, панувало скрізь тепло, чарівні слова вживали. І ніхто не збиткував, чувся сміх, пісні і жарти. Хто співав, хтось розглядав тут географічні карти, наче справжній мандрівник, та й рушав в свої мандрівки. Заглядав хтось у словник чи летів в думках до зірки. Тут не знали слова «зло», слів поганих не вживали. Й зла між дітьми не було, та й про нього і не знали. Булінгу тут не було: задирання та цькування. Між дітьми тепло жило, щастя, радість і змагання… Та й учителі були в школі цій усі від Бога. Й до вершин дітей вели, хоч до знань крута дорога. Всі в гармонії жили: вчителі, батьки і діти. По дорозі правди йшли і було чого радіти.

Та побачило те Зло, бо воно літало всюди, й за живе його взяло: «Як так можуть жити люди?» Й стало думати собі, як усе це зіпсувати… А воно у боротьбі ще не звикло програвати. Й почало воно щодня в клас до діток прилітати, вибирало навмання, кого легше тут зламати. І знайшло собі Ванька, що прибув у клас недавно. В хлопця вдача нелегка, знав він правила невправно. Ще Любаня прибула, що не звикла працювати, то водичку все пила, всім любила заважати, то вигукувала щось, гризла грушку на уроці, то щипала враз когось, щось верзла на кожнім кроці… Тож й Любаню Зло взяло, що Ваньку була до пари. З ними Зло і почало в класі тім творити чвари. Тут усе і почалось, полилося зло невпинно. Вдвох то висміють когось і піднімуть враз на кпини ні за щось, а просто так, щоб усі похихотіли. На дурницю всяк мастак, це вони обоє вміли! Й слабкодухі скрізь були, що вступитись не хотіли, в них на повідку пішли і тихенько хихотіли. Як було добро й тепло, то вони не висувались. Як прийшло до класу Зло, то й вони намалювались. В класі дівчинка була дуже добра і маленька, якось впала, як ішла, і заплакала тихенько. Тут Любаня і Ванько з неї стали кепкувати, так єхидно, підло й зло, замість — руку їй подати… А Сашко не потерпів, він за дівчинку вступився. Він по правді завжди жив… Тож на нього бруд полився! Але Саша не зважав, він боровся, заступався, копняка він їм би дав, та не бився, бо вагався. Він на боротьбу ходив, вмій у ній перемагати, але він по правді жив, правила вмів поважати. Тож вони його щодня, як хотіли обзивали, і лилась ця маячня, ще такої тут не знали. Саша часто призивав, щоб вони це припинили. Та сумління хто з них мав? Лиш бісились, що є сили… Як за Сашу хтось вступавсь, то й на того — бруд рікою. Кожен вже й не намагавсь битись з долею лихою. І Сашко тепер страждав, бо він добра був дитина, слабших завжди захищав, з злом боровся він невпинно. Він учитися любив, знав — знання завжди на часі, з добротою в серці жив, але був найменшим в класі... Тож тепер удвох над ним насміхалися, знущались, як над дурником слабким і нікого не боялись. Булінг в класі процвітав і невпинно розростався. Хтось словами ображав й бути зверху намагався… Хтось й собі кидав слова, мов сміття, немов заразу. Й зникла радість тут жива, затаїли всі образу… Бо в серця вселилось зло, совісті було вже мало. Байдуже усім було… Щастя поміж них зникало. Це помітили батьки, що їх діти інші стали, що ж тут сталося, таки? І пояснень вимагали. І доказували їм, що робити так не можна. Всі тлумачили своїм — поведінка їх тривожна… Вчителі й собі взялись і нарешті розібрались. Не було вже, як колись… Але як це, як це сталось? Так, велика сила в Зла — всіх, як вірус заразила, а куди вона вела ця бридка, погана сила? З дітьми бесіди вели, достеменно пояснили, щоб у дружбі всі жили і завжди добро творили. З дітьми майже кожну мить вчителі всі працювали, але як біду спинить, вже й самі тепер не знали.

От одного разу вдень, як весна уже стояла, море скрізь було пісень, бо природа вся співала. Вчителька своїх дітей повела в ліс, на природу. Мала декілька ідей та й краса ж їм не на шкоду. От у ліс вони прийшли і краса зачарувала. Всі здивовані були, пташечка якась співала… Всюди зелень осяйна, чарівні й барвисті квіти. На Землі весна! Весна! Й захопились дивом діти. В небесах ясна блакить, аромат п’янкий повсюди. В світі справді гарно жить, недаремно кажуть люди. Розглядали дітлахи мох, травичку і листочки… І дзвеніли скрізь птахи, під пеньком росли грибочки. Зайчик мимо пробігав, з гілочки стрибнула Ласка, ліс дітей зачарував, бо жила тут справжня казка. Ноги змокли у росі, але дітям це байдуже, задоволені усі і щасливі дуже-дуже. Нецікаво лиш було неслуху й неробі Вані, розросталось більше зло і на серці у Любані. То вони дражнили всіх, то кричали, то лякали. Та ніхто не слухав їх, бо вони лиш заважали. Діти грались залюбки, за усім спостерігали. Їм співали всі пташки та метелики літали. А Любаня та Іван враз за кущиком присіли, там знайшли старезний жбан й налякати всіх хотіли. Та на думку не прийшло, як усіх їх наказати: «А давай усім на зло, будемо він них втікати! Заберемось в глушину, будуть нас тоді шукати… Оголосимо війну. Так їм будем дошкуляти!» - І помчали між дубів, що й ніхто не зоглядівся. Тільки вітер засвистів, а їжак на лапки звівся… Довго бігли, а чи ні, я не бачила, не знаю. Дух Лісний сказав мені, щось погане статись має. Перегони вдвох вели й на болоті ледве стали. Й не зогледілись коли в часову діру попали. Та ніхто не знав якраз, та і знати їм не гоже… Там розтягувався час, день як рік тривати може. От вони тепер не в нас, розкажу про них вже далі. Ну, а діти в той же час без нудьги і без печалі на травичці вже сидять, сонечко над ними сяє, бутерброди всі їдять, вчителька казки читає. Всі щасливі, добре їм, тож про булінг й не згадають. І казково в лісі всім, солов’ї довкіл співають.

Ну, а ті, що у дірі не прийдуть ніяк до тями… Сяє сонце угорі, ліс, болото, все так само, але ліс чомусь сумний, й не такі комахи в’ються, — То знущаються вони, то над дітьми враз сміються... — Але, ні, в дітей цей стан мабуть просто від утоми. Он попереду туман, ну, а решту все, як вдома. Та чомусь отой туман якось дивно закрутився, а із нього вийшов Пан й на пеньочку приземлився. (Пан цей був — Дух лісовий, за порядком він слідкує. Він стає завжди живий, як погане щось почує). Подивився він на них, шляпу зняв і привітався, випустив єхидний сміх, а тоді нараз піднявся і сказав: «Ну, що ж пора, до порядку вас привчати. Бо життя — це вам не гра, в нім потрібно совість мати і багато ще чеснот: доброту, любов, повагу… Любі діти.. Ну, так от. Хочеш мати перевагу, будь хорошим, мудрим будь, доброту неси у серці. Це ніколи не забудь, а то буде, як від перцю… Гірко-гірко, так пече, що аж очі випікає. Ніби різкою січе і кінця цьому немає. Ви сміялись над всіма, і знущались, як уміли. Та робили це дарма, відберу у вас я силу. А тепер ось тут в цей час будуть вас усі цькувати, і дражнити будуть вас, і плювати, і кусати… Щоб відчули, як пече і не гоїться та рана, буде вам тут гаряче, буде дуже вам погано. Та потрібно це для вас, щоб на власній шкурі взнали, що не гоїть навіть час, те що в світ ви посилали. То ж відчуєте самі, що то булінг для людини. Поживете тут в пітьмі, і з сльозами щохвилини». Усміхнувся й полетів, помахав згори, в польоті, лише вітер засвистів… А дітей лишив в болоті… От тепер все почалось. Комарі поналітали, з купини прилізло щось, всі звивалися й кусали. А найгірше, що різкі звуки різні видавали, неприємні всі такі: то свистіли, то пищали, то сичали, то гули й норовили покусати. Звуки ці страшні були, але треба виживати…

Відбивались, як могли, і не мали сил стояти, бо безсилими були, й розуміли — то не жарти. А злостива комашня не спинялася й пищала, ця нещадна метушня просто жити заважала. Все боліло і гуло, зводили противні звуки, дуже прикро це було, завдавало болю й муки. Пролетів в стражданнях день, нічка зорі засвітила. Їм обом не до пісень, лише дзвін комах і крила… З купини піти ніяк, скрізь топке, страшне болото. То ж і вмерти можна так, а вмирати неохота… Сон приходив і морив, а комар пищав, надсадно. Під музики комарів будь-кому заснути складно. Тож не спали і вони, на зірки чужі дивились. Біль доходив до спини і вони вдвох посварились… Кожен всю вину скидав на сусіда, що й казати. А свою вину, що мав, не хотілось визнавати. Тож насуплені були, розкуйовджені й немиті. Ще й не їли, не пили, і не виспались, сердиті… Знову сонечко зійшло, тут би задивлятись в небо! Не до цього їм було, бій продовжувати треба… Знову писк і маячня, вкуси, ляпаси, сверблячка… І отак ото щодня, зводила їх нетерплячка. Бо пройшло уже три дні і три ночі пролетіло комашня свої пісні припиняти не хотіла. І ніхто їх не шукав: вчителька, батьки, ні діти… І ніхто не визволяв… Тож, чого було радіти? Вже зневірились самі, що колись знайдуть свободу, міряли в погожі дні край купин глибоку воду. А вона була без дна, доведеться пропадати. Так, глибока їх вина, хто їх може врятувати? Але ж знов приплив туман на болото край лісочка. Із туману вийшов Пан, в нього вишита сорочка. І звернувся він до них: «Ви там ще живі-здорові? Щось не йде від вас той сміх... Й не такі ви вже чудові, як були тоді не раз, як над друзями сміялись… Що, прийшов розплати час і тепер ви завагались? Підійдіть і розкажіть, вам цей булінг до вподоби? Не вагайтеся, ідіть, є тут стежка для худоби, а вона тверда й міцна, провалитися не можна. Процедура ця ясна? Чи й вона тепер тривожна?» Вдвох понуро підійшли, але радості не видно, бо покусані були і було їм дуже стидно. Ваня Пану проказав, губи ледь слова шептали… «Кожен з нас слова казав, а дітей ми не кусали». На дітей Пан подививсь і подумав трохи знову, потім в’їдливо скривився й проказав таку промову: «Вкуси ті, що є на вас, вже за день не буде знати, їх лікує швидко час, хоч у вас їх є багато. А слова, як гострий спис, ранять боляче й глибоко. Ображають, тягнуть вниз, цілять в серце, ранять око. Принесли ви всім біду, бо словами ображали. Зараз я від вас піду, але ви щоб пам’ятали, гарну істину просту, що потрібно всіх любити і нести в світ доброту і по честі треба жити… Тож тепер додому йдіть і сумління чисте майте, не глуміться, а дружіть, всіх навколо поважайте, в серці доброту носіть, людяними завжди будьте. Тож по стежечці ідіть і слова ці не забудьте». Тут Любаня підійшла, подивилась в очі щиро: «Я не хочу більше зла, хочу, щастя, хочу миру. Зрозуміла я сповна, що добро — велика сила. Я відчула це до дна і усе я зрозуміла. Заведи нас вже назад, там учителька чекає. Тож всьому слід дати лад, мабуть нас вона шукає…» Й Ваня від плачу крививсь і казав, що більш не буде, Пан на діток подивився і рішив провести в люди. До дітей усі прийшли й поклонилися доземно. Доброту в словах несли, говорили дуже чемно, що нікого у житті більш не будуть ображати, гарні виберуть путі, будуть інших поважати. В лісі тиша-тишина, навіть птахи не співають. Зупинилася й Весна, що з дітьми, вони не знають… Пан сказав, що діти ці в часову діру попали, та велись, як молодці, три доби у ній страждали й зрозуміли геть усе, що слова — це не полова. Тож життя хай їх несе, про погане більш ні слова… Ну, а чорне люте Зло, що усім цим керувало, розповзлось і потекло, щезло, й ніби не бувало. І зрадів весь білий світ, всі пташки защебетали, сонечко несло привіт, діти всі хороші стали. Знову квіти зацвіли, а струмочки заіскрились. Діти вже додому йшли, всі потрошку притомились…

Казка — видумка, але… Кожна казка натякає, що є добре, що є зле, як людина жити має.

Тож і ти часу не гай, а бери й казки читай.

Відгуки
Коментарі Cackle